Вірю, що Господь спонукає мене разом із вами поміркувати на тему особливої благодаті в нашому житті, котру я б назвав благодаттю поступливості. Але одразу мушу підкреслити, що є речі, в яких ми як християни не повинні поступатися. Я не вірю, що нам коли-небудь належить поступатися сатані, бо Святе Письмо говорить нам: «Противтеся дияволові, і він утече від вас» (Біблія в перекладі І. Хоменка – прим. перекл.). Я також не вірю, що ми коли-небудь повинні поступатися гріху, бо в 6 главі Послання до Римлян сказано: нам не слід віддавати члени свої гріху. Однак у нашому житті трапляються обставини й ситуації, що благополучно вирішаться тільки після того, як ми навчимося поступатися.

Вміння поступатися – я це вважаю ознакою зрілості, котру шукаю в себе і високо ціную в інших. Нещодавно я слухав одного молодого проповідника, якого рясно поблагословив Бог. Це ‒ прекрасний молодий чоловік, і Бог багато чого зробив у його житті. Але вся його проповідь була присвячена тому, що він міг би звершити. Я сидів там і думав: «Все це добре, брате мій. Однак я б хотів подивитися на тебе, коли ти дістанешся кінця того, що можеш». Тому що в Господа є місце, де ми повинні досягти межі нашої здатності робити що-небудь. І мова – не лише про те, що ми здатні робити завдяки нашим природним здібностям чи освіті, а й навіть про духовне служіння, котре справді було подароване нам Богом. Навіть у цьому, за Божественним провидінням, ми дістаємося такого місця, де нічого більше робити не здатні. Біда багатьох людей – у тому, що вони так і не засвоюють цей урок.

Моє послання до вас засноване на результатах роботи, що її Бог робив у моєму житті протягом багатьох років, і я переконаний, що Він її ще не завершив. Ми звернемося до деяких місць Святого Письма, а потім я наведу вам декілька прикладів.

 

 

Міра духовної сили

Перше наше місце із Святого Письма – це Послання до Римлян 15:1:

Ми, сильні, повинні нести слабості безсилих, а не собі догоджати.

Тут, як я вірю, ми знаходимо біблійний критерій сили. Сила вимірюється не тим, як багато я можу зробити. Насправді вона – в тому, наскільки багато слабкостей інших людей я здатен переносити. Дуже приємно бути сильним у своїх власних здібностях, у своєму власному служінні, у своєму власному життєвому досвіді, бути людиною, яка має відповіді на всі запитання, але насправді це не потребує великої духовної сили. Вона потрібна, щоб зносити слабкості інших. Я вірю, що духовна сила вимірюється Богом і Святим Письмом у відповідності до того, наскільки ми здатні підтримувати інших людей і зносити їхні слабкості. Особисто для мене це ніколи не було легко.

Павло говорить: «Ми, сильні, повинні нести слабості безсилих, а не собі догоджати». Саме таке ставлення є протилежним духові нинішнього віку. Дух віку сього говорить: «Бери від життя для себе все, що зможеш. Слабкі нехай самі турбуються про себе».

Нещодавно я міркував над проблемою абортів, що особисто для мене є найбільш жахливим і неприйнятним злом. Однак якщо ви говоритимете про це, то аборти будуть виправдовувати тим, що завдяки цьому на світ не з’явилося багато небажаних, незаконнонароджених дітей, дітей із проблемних сімей чи від поганих матерів. Ми просто позбавляємо їх життя до того, як вони вийдуть із материнського лона.

З досвіду я дізнався: що би з цього приводу не говорив американський Верховний Суд чи будь-хто інший, Бог визначає це як убивство. Я переконався в цьому на підставі свого життєвого досвіду і служіння, і вірю, що ця тема дуже ясно розкрита у Святому Письмі.

Однак я хотів би вказати на наступне: як тільки ми починаємо оцінювати речі за тим, наскільки вони нам підходять, то стаємо на слизький шлях, що веде до жахливого розтління й хаосу.

Дуже швидко починають виникати наступні питання: «А як стосовно дітей, які народжуються з невиліковними дефектами розвитку, чиє життя не відрізнятиметься від звичайного овоча? Чому ми мусимо залишати таким дітям життя?». У Каліфорнії вже був випадок, коли перед судом постали батьки, які спеціально не годували свою дитину, народжену безнадійно недієздатною, – вони просто дали їй померти. Як тільки ми погодимося з таким ставленням до подібних дітей, то мине небагато часу, й наступними будуть літні, душевнохворі люди тощо. И тоді заради гуманності ми почнемо викреслювати з життя одну категорію людей за іншою.

Але я хотів би сказати, що таке рішення проблеми не є християнським. I не просто тому, що аборти заборонені Богом, але тому, що ставлення, яке за цим стоїть, абсолютно не християнське. Ми не викреслюємо з життя слабких і навіть не відправляємо їх подалі від очей у спеціальні установи для того, щоб більше не згадувати про них і не піклуватися про них.

Християни перших віків відрізнялися своєю турботою про немічних. Вони доглядали покинутих і хворих. Вони не викреслювали їх із життя. Й це те, що дійсно вразило античний світ. Він не міг зрозуміти, що спонукає християн турбуватися про людей, які нічого не можуть дати й є лише тягарем. Я зробив висновок про те, що коли ми відмовляємося нести тягар безсилого, то це не є сила – це слабкість.

Люди безсилі й нездатні, немічні й слабкі віруючі – це ті, хто слугує перевіркою нашої духовної сили. Ми, як християни, не можемо дозволити собі жити за стандартами цього віку, і ця істина як ніколи актуальна сьогодні не лише в Сполучених Штатах, але й у інших країнах світу. Якщо я християнин, моїм мотивом буде не пошук законної можливості позбутися зайвого тягаря турботи про когось. Моїм мотивом стане бажання робити те, чого бажає Ісус Христос. Як тільки ми почнемо жити, намагаючись догодити Ісусові, це неминуче приведе нас до способу життя, що повністю відрізняється від того, у відповідності з яким живуть невідроджені люди навколо нас. В нас не буде необхідності щось довго доводити з Біблії – наш спосіб життя зробить нас відмінними від інших.

 

 

            Зректися себе

Павло говорить: «Ми не собі повинні догоджати». Знаєте, чому я навчився? Щоразу перед тим, як мені вдається принести Богові якийсь плід чи зробити щось Йому на догоду, спочатку я проходжу через щось неприємне для мене. Я виявив таке незмінне правило: кожного разу коли я догоджаю собі, то не роблю нічого, що мало б хоч якусь цінність в Божих очах.

Перше, що я мушу зробити, ‒ це зректися себе. Відкинути своє его, яке щоразу заявляє про себе, кажучи: «Я хочу! Мені подобається! Мені здається! Я вважаю! Якщо б ви запитали мене, то ось чого б мені хотілося!». Я мушу сказати своєму его: «Ні!».

Немає проблем із тим, аби зрозуміти, що таке – зректися себе. Це означає сказати собі: «Ні!». Все, що ви мусите зробити, це сказати собі «ні». І якщо ви не говорите собі «ні» і не продовжуєте говорити собі це «ні» знову й знову, то ви не можете жити життям християнина. Ви не можете одночасно догоджати й собі, й Христу. Це неможливо!

Ісус у Євангелії від Луки 9:23 сказав:

Коли хоче хто йти вслід за Мною…

Таким чином, це стосується кожного з нас.

…хай зречеться самого себе, і хай візьме щоденно свого хреста, та й за Мною йде.

Що в першу чергу ви повинні зробити, коли приймаєте рішення слідувати за Ісусом? По-перше, зробити що? «Хай зречеться самого себе…». Ви не можете слідувати за Ісусом, доки не вирішите зробити це. А після зречення себе: «Хай візьме свого хреста...».

У грецькому оригіналі тут сказано: «Бери щоденно». Мені довго не подобалося слово «щоденно». Я намагався уникати цього вірша з 9 глави Євангелії від Луки, бо знав інший вірш, де не сказано «щоденно». Це – Євангелія від Матвія 16:24.

У той час моя теологія й моє вчення підкреслювали необхідність у тому, щоб одного разу по-особливому зустрітися з Хрестом. І це абсолютно вірно й відповідає Святому Письму. Але це ще не все. І тут, у Євангелії від Луки 9:23, Ісус вставляє це маленьке уточнення: «Хай візьме ЩОДЕННО свого хреста…». Я вірю, що кожен день дає християнину сприятливу можливість для того, щоб узяти свого хреста. Якщо ви скористаєтеся цим шансом, то проживете день у перемозі. Якщо ж втратите його, то матимете день поразки.

Але що таке «свого хреста»? Мені дуже сподобалося висловлювання Чарльза Сімпсона з цього приводу: «Ваш хрест знаходиться там, де ваша воля перетинається з волею Божою». Ваш хрест – це те місце, де вам належить померти. Це те місце, де ви можете закласти своє життя.

Коли Ісус ішов на Голгофу, Він промовив: «Ніхто в Мене його (життя – прим. ред.) не бере, але Я Сам від Себе кладу його. Маю владу віддати його, і маю владу прийняти його знову» (Євангелія від Івана 10:18). В цьому сенсі ніхто й у вас не відбирає ваше життя. Якщо ви не закладете його добровільно, воно залишиться у ваших руках, ви продовжуватимете його контролювати.

Ваш хрест, любий брате, ‒ це не ваша дружина. Невже її потрібно «розпинати», а потім носити кожного дня? І це не ваш чоловік, люба сестро. Це також і не ваша хвороба, якої ви не вибирали й якої не в змозі позбутися. Ваш хрест – це місце й ситуація, в яких ви здатні прийняти рішення не догоджати собі.

Зі свого життєвого досвіду можу сказати вам, що кожного разу, коли я приймаю вірне рішення, долаючи внутрішню боротьбу, за цим приходить благословення. Саме тоді – й не раніше – я здатен служити. Я не можу звершувати служіння, догоджаючи собі. Моє ветхе «я» не здатне нічого дати іншим. З ним необхідно розібратися перш, ніж служіння Боже витікатиме з мого життя. Причому Ісус нагадує нам: «Ви мусите це робити щодня».

Багато разів – як ви, так і я ‒ опинялися в ситуації, коли Божа воля перетиналася з нашою волею. Ми повинні бачити в цьому НЕ НЕЩАСТЯ, а даний Богом ШАНС творити Його волю. Можу вас запевнити в одному: якщо зараз я проповідую про це, то сам матиму багато можливостей пройти через це на практиці протягом найближчого часу. І Бог, і диявол потурбуються про це – я це знаю. Зізнаюся чесно, я двічі подумав, перш ніж проповідувати про це! Бо повністю усвідомлюю, що буду випробуваний у тому, про що вчу.

 

 

Дух Христовий

Цей принцип – щоденно брати свого хреста й зрікатися себе – повністю протирічить нашому природньому способу мислення. Це – діаметрально протилежне до того, як мислить звичайна людина.

Мені б хотілося навести кілька інших прикладів із Святого Письма, де я знаходжу виклик і які спонукають до серйозних роздумів. Перший приклад, що його ми розглянемо без глибокого аналізу змісту, знаходиться у 1-му Посланні до Коринтян 1:25:

Бо Боже й немудре – розумніше воно від людей, а Боже немічне – сильніше воно від людей!

Оце так парадокс! Існує слабкість, що виходить від Бога, й вона сильніша, ніж будь-яка наша сила. Існує дещо немудре, що виходить від Бога, й воно мудріше за будь-яку нашу мудрість. І було щось одне, у чому все слабке й немудре, що від Бога, втілилося вповні. Що ж це? Хрест! Тим немічним і немудрим, що було у Христовому хресті, Бог запанував над усією силою й усією мудрістю цього світу. Я вірю, що Господь просить нас із вами опанувати таке немічне й таке немудре.

Мені ніколи не доводилося докладати якихось зусиль, щоб стати сильним як особистість. Більше того, Бог благословив і використав силу, що її я маю. Він же показав мені той рівень, якого я здатен досягти своїми власними зусиллями. Якби я захотів, то міг би лишитися на ньому – ніхто не примушував мене підніматися ще вище. І мені довелося бачити багато людей і служінь, які на цьому й зупинилися. Трохи згодом я говоритиму про служіння й той вибір, із яким стикається кожне з них.

Тепер давайте перейдемо до іншого вірша стосовно цієї теми – до Послання до Римлян 8:9:

А ви не в тілі, але в дусі, бо Дух Божий живе в вас. А коли хто не має Христового Духа, той не Його.

Зверніть увагу, що у першому реченні йдеться про «Духа Божого», а у другому – про «Духа Христового». У жодному разі не йдеться про якусь відмінність між Ними. Але я вірю, що різниця існує у способі прояву Божої природи.

В усій Біблії «Духом Божим» називається Святий Дух. Це – затверджена названа третьої іпостасі Божества. Бог ‒ Дух Святий є рівним Отцеві й Синові, й Він говорить від першої особи як Бог.  Приміром, у Діях Апостолів 13:2 Святий Дух промовляє до пастирів церкви в Антіохії:

Відділіть Варнаву та Савла для Мене на справу, до якої покликав Я їх!

Тут ми бачимо Самого Бога – Духа Святого, який використовує займенник «Я» і промовляє від першої особи як Бог. Тут особливий наголос – на силі й владі.

З іншого боку, я гадаю, що «Дух Христовий» представляє Божественну природу, що особливим чином була явлена у житті Ісуса Христа. Вона невіддільна від Ісусової природи і Його особистості. Дух такого роду, за словами Павла, вирізняє справжнє Боже дитя: «А коли хто не має Христового Духа, той не Його».

Мені довелося переконатися, виходячи з досвіду й особистих спостережень, що є багато людей, хрещених Святим Духом, які говорять мовами, творять дива, але мало являють чи й зовсім не проявляють Духа Христового. Ознака, що робить нас Божими, ‒ це не говоріння мовами, не чудотворення, навіть не вражаючі проповіді. Це – наявність Духа Христа. Якщо б мене запитали, що таке Дух Христовий, то я б мусив відповісти, що це смиренний дух, покірливий дух, м’який дух. Він точно не гордовитий, не той, хто сам себе стверджує, й не той, хто догоджає сам собі. І я вію: Дух Христовий – саме наявність Його відрізняє справжніх дітей Божих.

Ми чуємо достатньо багато вчень про те, як затребувати свій спадок і отримати те, що нам належить. Я сам багато разів проповідував про це на основі таких місць Святого Письма, як 3 Послання Іоанна, 2 вірш:

Улюблений, ‒ я молюся, щоб добре велося в усьому тобі, і щоб був ти здоровий, як добре ведеться душі твоїй.

Подяка Богові, я вірю в це! Але знаєте що? В Божих очах ви досягаєте успіху не завдяки ствердженню своїх прав. Дух Христа не висуває вимог щодо своїх прав. Я вірю, що дійсно процвітання, здоров’я, мир всередині й душевне благополуччя – це права нового творіння у Христі. Але часто вони нелегально привласнювалися  ветхою людиною для своїх власних егоїстичних цілей.

Коли сьогодні я чую, як люди кажуть «брате, ти просто витребуй це», то внутрішньо здригаюся. Коли чую ці слова, в моїй голові виникає образ такого собі самовпевненого «я», яке відстоює свої права.

Хотів би запитати у вас, чи сподобалося б вам жити поруч із тим, хто завжди «просто вимагає»? Хоча всі мої вимоги можуть бути цілком законними, але внутрішньо я втомлююся від подібних законницьких відстоювань свого спадку у Христі.

Я справді втомлююся від християн, які весь час говорять про те, як бути здоровими і процвітаючими. Можливо, вони справді цього потребують, але, брате й сестро, коли ви навчитеся бути здоровими й успішними, це зовсім не означатиме, що ви вже залишили духовний дитячий садочок. Ваша сила – не у тому, що ви маєте чи можете продемонструвати. Ваша сила – у здатності зносити неміч слабких.  І це – велика різниця.

Дух Христовий – це Дух, Котрий кориться добровільно. І я вірю, що Він Сам є вищим прикладом покори. У цьому – саме той аспект Його поведінки, що найясніше демонструє різницю між Ним і сатаною. У Посланні до Филипʼян 2:6 йдеться про Ісуса:

Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним…

В іншому перекладі Біблії цей вірш звучить так: «Він не вважав Свою рівність із Богом чимсь, що потрібно захопити й утримувати». Отож тут у нас – повна відмінність Ісуса від сатани. Ісус по праву був Богові рівнею. У Нього була Божественна сутність, й Він мав на це Божественне право. Він не захоплював цього. Люцифер, який потім перетворився на сатану, не був рівний Богові, але він зажадав захопити це, в результаті впав донизу із шумом і гуркотом. В цьому полягає суть різниці між захопленням і підкоренням. Я намагався визначити, як багато у наших відстоюваннях, вимогах і заявах на права відображено Духа Христового, а скільки надходить, вочевидь, із зовсім іншого джерела.

Переконаний, що у найближчому майбутньому харизматичний рух опиниться перед лицем цієї проблеми. Ми мусимо навчитися розрізняти істинних і лжепророків, тих, хто служить Богові в дусі й істині, й тих, хто не бажає слідувати цим шляхом. Чудеса не є вирішальним показником у цій відмінності. Основною ознакою є Дух Христовий: «А коли хто не має Христового Духа, той не Його» (Рим.8:9).

Чи знаєте ви, що я думаю про харизматичний рух? Я вірю, що це лише інтервал між двома хвилями. Коли одна з них спадає, а інша тільки наближається, у просторі між ними відбувається спінювання. Там – штовханина бруду й сміття, хаос і плутанина, там діють зустрічні потоки й коловороти. Це і є харизматичний рух! Це зовсім не те, чого Бог врешті-решт прагне досягти! Повірте мені. Цьому на зміну приходить дещо інше – впорядковане, благочестиве, таке, що поважає Христа. І воно спонукатиме до смирення, братської любові, і кожен шануватиме інших більше, ніж себе.

Я повністю переконаний, що настають дні, коли еталоном Божого провидіння для людини буде «муж віри й сили». Я кажу це без будь-якого критицизму на адресу людей, які правомірно носили таке звання. Ми мусимо усвідомити, що Бог у різний час діє по-різному. Він не завжди чинить за одним зразком. Деякі християни не готові прийняти це. Вони знаходять формулу успіху, що дає результат, і продовжують експлуатувати її до тих пір, доки в ній зовсім не залишиться життя.

Я згадую слова Павла, з якими він звертався до жителів Афін. Згадуючи про їхнє служіння ідолам, що тривало багато століть, він сказав: «Не зважаючи ж Бог на часи невідомости…» (Дії 17:30). Таким чином, Господь певний час свідомо дивився крізь пальці на цю «невідомість» (себто незнання – прим.  перекл.). Далі ж ідеться: «…ось тепер [Бог] усім людям наказує, щоб скрізь каялися».

Багато хто з людей  заперечує: «Але  ж Бог дозволяв мені чинити так ось уже десять років, тож я збираюся поводитися так і далі». Ні, не вийде! Бог раніше закривав на це очі, але тепер це не так. Він дивиться прямісінько на це й говорить: «Тобі краще змінитися». І коли Бог говорить про те, що вам краще змінитися, то моя порада – змініться! Якщо ж ви не змінитесь, Бог знайде спосіб напоумити вас!

 

 

Бути готовим поступитися

Тепер я б хотів розглянути деякі приклади поступливості. Сподіваюся, що я заклав правильний фундамент, бо із самого початку сказав про те, що є ситуації, в яких ми не повинні поступатися. Тож звернімося до третього роздiлу 3 Книги Царів (у Біблії в перекладі І.Огієнка це 1 Книга Царів – прим. перекл.). У першій частині цієї глави Бог явив себе Соломонові уві сні й мовив: «Проси, що Я маю дати тобі». Гадаю, доволі непросто опинитися в ситуації, коли Бог раптом запитує тебе: «Чого ти бажаєш? Скажи просто зараз, і Я дам тобі це». І ви пам’ятаєте, що Соломон не просив ані багатства, ані слави, ані життя своїх ворогів, а попрохав був мудрості. Соломон сказав, як зазначено в оригіналі: «Дай же Своєму рабові серце розумне…». Богові сподобалося його прохання, й Він промовив: «За те, що ти попрохав саме це, Я дам тобі й те, чого ти не просив».

Незабаром після цього стався такий випадок: дві жінки-блудниці, які мешкали в одному будинку, народили по дитині. Малюків вони вкладали спати разом із собою. Якось уночі одна з жінок придушила тілом свою дитину, й та померла. Тоді вона підмінила дитину в іншої жінки. Вранці вони почали сперечатися про живе немовля. Кожна хотіла забрати його собі. Справжня мати дитини вимагала повернути її, але жінка, чиє дитя померло, наполягала, що живе немовля належить їй.

Тому вони звернулися до Соломона, щоб він розсудив між ними – дві жінки й одна дитина. Соломон вислухав справу. Справжня мати говорить: «Це моя дитина». Інша жінка наполягає: «Ні, вона моя». Тоді Соломон промовив: «Залишається тільки одне рішення. Принесіть мені меча. Я розітну дитину надвоє, і кожна нехай отримає половину». Жінка, яка не була матір’ю дитини, погодилася: «Вірно, розітніть і дайте мені мою половину». Однак справжня мати не могла бачити, як помре її дитина, і почала благати: «Ні, віддайте їй дитину. Нехай вона живе!». І тоді Соломон промовив: «Це – мати дитини!». В результаті його мудрість стала відомою в усьому Ізраїлеві.

Дуже простий урок. Якщо це ваша дитина, вам краще буде віддати її іншій людині, аніж побачити її смерть. Це – справжня перевірка. Часто в християнському служінні буває так, що хтось чомусь дає життя, але знаходиться інша людина, яка намагається відняти це і зробити своїм. І там народжуються суперечки й боротьба.

Я міг би називати імена за іменами й випадки за випадками з історії останніх 30-40 років. Це не теорія, все насправді так і відбувається. Але справжня перевірка полягає в тому, що коли це дійсно ваша дитина, ви волітимете віддати її іншій, аніж бачити її смерть.

І ми багато разів проходимо через це випробування. Чи буду я заявляти права на своє служіння, на те, що це мій успіх? Чи хочу я ствердити свою репутацію? Чи готовий я дозволити комусь іншому мати все те, над чим я працював, чого досягнув, про що молився? Все залежить від того, чи любите ви себе більше, ніж дитину, чи дитину більше, аніж себе самого.

Коли наступного разу ви опинитеся в подібній ситуації, то будете здатні оцінити, наскільки ваша любов є реальною. Якщо вимагатимете свою половину, то ви не любите по-справжньому.

Тепер я б хотів звернутися до однієї історії, що відбулася з Авраамом і описана у 13 главі Буття. На покору Божому слову Авраам залишив Ур Халдейський, але він слухався Господа не в усьому. У Бутті 12:1 ми читаємо Божу вказівку:

Вийди зі своєї землі, і від родини своєї, і з дому батька свого до Краю, який Я тобі покажу.

Але Авраам не повністю слухався Бога, оскільки взяв із собою свого батька і свого племінника. Він не мав права брати із собою когось зі своєї рідні. І оскільки він узяв із собою свого батька, то здолав лише половину шляху. Він дістався тільки до Харрану, що знаходиться на півдороги з Уру в Ханаан. Він не міг рухатися далі, доки не помер його батько.

Наскільки ж багато хто з нас схожий на нього! Бог говорить: «Піди, залиш своє, і Я покажу тобі твій спадок». Але ми хочемо захопити з собою й «таточка». Любим серцю «таточком» може бути або членство у деномінації, або гарантована пенсія, або обіцяне просування по службі, або робота з високою платнею. Може бути кілька, або й навіть багато причин. Як би там не було, Бог говорить: «Оскільки ви взяли із собою «таточка», то здолаєте лише половину шляху». Навіть Авраам не міг увійти у Ханаан, доки з ним був його батько. Стефан указував на це, виступаючи перед синедріоном (Дії 7:4):

…як умер йому батько, Він переселив його в землю оцю…

Однак навіть після цього в Авраама все ще лишалася проблема – племінник на ім’я Лот, котрому не належало бути разом із ним. І незабаром після виходу з Харрану вони обоє, Авраам і Лот, досягли процвітання. Обоє забагатіли такою кількістю худоби й майна, що більше не могли жити поруч, як раніше. Між їхніми пастухами виникали суперечки, що незабаром стали постійними. Про те, що було далі, читаємо у 13 главі Буття, починаючи з 7 вірша:

І сталася сварка поміж пастухами худоби Аврамової та поміж пастухами худоби Лотової. А ханаанеянин та періззеянин сиділи тоді в Краю. І промовив до Лота Аврам: «Нехай сварки не буде між мною та між тобою, і поміж пастухами моїми та поміж пастухами твоїми, бо близька ми рідня. Хіба не ввесь Край перед обличчям твоїм? Відділися від мене! Коли підеш ліворуч, – то я піду праворуч, а як ти праворуч, – то піду я ліворуч».

Авраам був старшим; він був тим, кого покликав Бог; він був тим, кому належала спадщина, однак від відійшов у бік і промовив: «Лоте, ти можеш обирати. Що ти вибереш, те й буде твоїм».

І звів Лот свої очі, і побачив усю околицю Йорданську, що наводнена вся вона аж до Цоару, – перед тим, як Содом та Гомору був знищив Господь, – як Господній садок, як єгипетський край! І Лот вибрав собі всю околицю йорданську. І Лот рушив на схід, і вони розлучилися один від одного. Аврам оселився в землі ханаанській, а Лот оселився в рівнинних містах околиці, і наметував аж до Содому. А люди содомські були дуже злі та грішні перед Господом.

Тепер читаємо, що відбулося після того, як Лот відокремився:

І промовив Господь до Аврама, коли Лот розлучився із ним: «Зведи очі свої, та поглянь із місця, де ти, на північ, і на південь, і на схід, і на захід, бо всю цю землю, яку бачиш, Я її дам навіки тобі та потомству твоєму.

Перед ним була його спадщина. Але доки він не готовий був поступитися, Бог не показав його цього спадку. Доки ми не поступаємося і продовжуємо заявляти «це моє, я не відпущу це», до тих пір не бачимо того, що в Бога є для нас. Спадщину отримує дух, який поступається. Не дух, який захоплює, не той, який забирає силоміць. Доки ви продовжуєте казати «це моє, й ви не зможете відібрати це в мене, Бог дав мені це», ви не отримаєте того, що в Бога справді є для вас. Ви повинні поступитися!

У таких випадках моя дружина Лідія згадувала один випадок, що трапився з нею в Палестині до нашого шлюбу. Події відбувалися під час Другої світової війни. На той час вона мешкала у невеликому місті Рамалла, що в десяти милях на північ від Єрусалиму. Основне її служіння полягало у вихованні прийомних дітей, але в той час серед арабських жінок міста сталося пробудження. І це пробудження прийшло не від людей, але від Бога, хоча в якості Свого інструменту Господь використовував мою дружину. Ці арабські жінки приходили прямо з вулиці. Вони приходили такими, якими були, наверталися до Христа й отримували спасіння, звільнення від злих духів і хрещення Духом Святим – усе одразу. Це служіння процвітало і зростало, стаючи свідоцтвом Божої благодаті.

Однак потім один місіонер, який мешкав в Єрусалимі, заявив свої права на це служіння. Він прислав свого служителя-араба з такими словами: «Це наша робота. До того, як ви оселилися тут, у нас у цьому місті вже був служитель». Насправді цей служитель не приніс ніякого значного постійного плоду в той час, як Лідія здобула розуміння й любов серед цих жінок. Вона любила їх, а вони відповідали їй взаємністю. Я був свідком того, як через 25 років, коли ми разом повернулися в те поселення, ті жінки дізналися про приїзд моєї дружини і вибігли на вулицю, щоб обійняти й привітати її. Вони не забули її через двадцять п’ять років!

Але тоді, зіткнувшись із такою вимогою служителя-чоловіка, який виступив проти самотньої жінки, вона сказала подібно до Аврааму: «Добре, ваш вибір. Якщо ви наліво, то я направо, а якщо ви направо, то я наліво». Той місіонер сказав: «Це наша робота, ми беремо її». Моя дружина сказала арабським жінкам: «Ми більше не будемо збиратися в мене. Зібрання проходитимуть ось за такою адресою. Йдіть туди, залишайтеся вірними й підтримуйте цю роботу». Через пару років робота там повністю занепала, оскільки служитель, якого відправили нею займатися, не мав до того покликання від Бога. Це була не його робота. Але, проявивши покору в тій ситуації, моя дружина отримала свою особисту перемогу.

Через декілька місяців, а це було під час війни, почало відбуватися наступне: англійські й американські солдати, які служили в країнах Близького Сходу, почали знаходити дорогу до цього маленького будинку у Рамаллі. Вони йшли туди в пошуках Бога й хрещення Святим Духом. І протягом наступних трьох-чотирьох років десятки й десятки американських і англійських військових знайшли Бога у тому маленькому дитячому будинку й були хрещені Духом Святим.

У той час і я сам служив у британській армії в Північній Африці. І ось командування відрядило мене в Судан. Ви знаєте, де знаходиться Судан? Майже в центрі Африки. Одного разу я зустрів солдата-християнина, який сказав: «Якщо ти прагнеш отримати справжнє благословення, є один маленький дитячий будинок у десяти милях на північ від Єрусалиму – тобі слід поїхати туди!». Тому коли підійшла черга моєї двотижневої відпустки, уздовж Нілу я спустився вниз до Каїру, а звідти дістався до Єрусалиму. Врешті-решт я опинився у тому маленькому дитячому будинку. І отримав навіть більше благословення, ніж очікував, – я знайшов свою майбутню дружину.

Однак суть цієї історії така: за традиціями й звичаями Сходу, арабським жінкам в жодному разі не можна перебувати в домі, куди приходять англійські й американські військові. Якби моя дружина продовжувала триматися за служіння жінкам, солдатам шлях туди був би закритий. Але коли ми поступаємося, то просуваємося. Багато з тих, хто відвідав цей дім, у тім числі й я, сьогодні перебувають в служінні по всьому світу – місіонери, пастори тощо. Одні – у Сполучених Штатах, інші – в Британії, треті – в Південній Африці.

В цьому – урок: ми повинні бути готовими віддати. Це здається неправильним, нерозумним, несправедливим! Ну то що? Це чинить Бог. Він все тримає під Своїм контролем. У цьому проявляються наша віра Йому й довіра.

 

 

 

«Візьми свого сина…»

Давайте знову повернемося до Авраама. У 4 главі Послання до Римлян йдеться про кроки віри Авраама. І для мене стало очевидним те, що віра – це не статичне положення. Це не просиджування церковних лавочок зі словами: «У мене є віра». Віра – це рух, у якому один крок слідує за іншим. Авраам названий батьком всіх тих, хто вірує, – якщо МИ ЙДЕМО слідами його віри.

Віра Авраама була зростаючою. Якщо ви прочитаєте з 12 до 22 глави Буття, то побачите, як змінювалася й розвивалася його віра. У 22 главі його віра досягла кульмінації. І те, що він зміг здійснити у 22 главі, ніколи б не зробив у 12 главі. Його віра досягла апогею тільки через те, що кожного разу, коли Бог говорив «зроби це», Авраам робив цей крок. Щоразу, коли Бог кидав йому виклик, він приймав його. Таким чином він і розвинув свою віру. Послання Якова 2:22 говорить:

…віра помогла його ділам, і вдосконалилась віра із діл…

Віра сприймається як дар, але вона стає зрілою завдяки крокам послуху.

Як би там не було, Авраам був такою ж людиною, як усі ми. Він теж припускався своїх помилок. Бог обіцяв дати йому сина-спадкоємця, який успадкує все. Але, як ви знаєте, обіцяне затримувалося. Минуло дванадцять років, але спадкоємець не з’явився. Сарі вже було 78 років, і з її точки зору ситуація була безнадійною. Нарешті вона промовила: «Якщо ми все ще бажаємо мати дитину, нам треба дещо для цього зробити». Для нас, хто має справу з Богом, навряд чи є більш небезпечні слова, аніж: «Добре було б щось зробити з приводу цього».

Тим не менше, Авраам дослухався до поради своєї дружини, що стало помилкою, й отримав дитину від Агарі, Сариної служниці. В цьому не було нічого аморального. За звичаями того часу все було вірно, морально й порядно. Але це не було Божим планом. Ім’я дитини було Ізмаїл, і він дійсно став батьком нинішніх арабів Близького Сходу.

А потім народила вже саме Сара – на світ з’явився Ісак, син обітниці, котрого Бог дійсно намірився дати їй пізніше. Опісля ось уже протягом 4 тисяч років постійні тертя між нащадками двох синів Авраама – Ізмаїла й Ісака – створюють напругу, що в наші дні, мабуть, наближається до найвищої  точки. Іронія історії – нащадки Ізмаїла нині стають найбільшою перепоною для нащадків Ісака, які повертаються у свою обіцяну спадщину. Історія не може дати більш ясного уроку: ЗАХОПЛЮВАТИ ДАНИЙ БОГОМ СПАДОК ПЛОТСЬКИМИ ЗАСОБАМИ НЕБЕЗПЕЧНО.

Мій друг Чарльз Сімпсон говорить так: «Плід людської доцільності – це Ізмаїл». Коли ви вирішуєте, що слід щось зробити, аби допомогти Богові, – нехай Господь будь милостивим до вас! Я дещо планував зробити минулого року й зайшов доволі далеко в реалізації своїх планів. Але потім ми спілкувалися з цього приводу з Бобом Мамфордом, і я зізнався: «Відверто кажучи, я не думаю, що буду робити це». – Він запитав: «Чому ні?» – «Боюся, це буде Ізмаїл. А мені б не хотілося потім жити разом зі своїм Ізмаїлом», – відповів я й побачив, що цей приклад справив на нього враження.

Через деякий час, коли ми знову зустрілися, він запитав: «Чи не могли б Ви сказати мені, що саме змінило Вашу думку стосовно тієї справи?». «Страх Божий», – відповів я й побачив, що відповідь його задовольнила.

Можу щиро сказати, що намагаюся жити в страхові Божому. Я не хочу робити щось таке, що може засмутити Бога, постати на Божому шляху. Я прагну ходити з Господом, чуйно дослухаючись до Нього. Тому я відклав того «Ізмаїла» у довгу шухляду, де він і до цього дня!

Тут я бачу наступний урок: те, що ми вважаємо добрим, ті речі, що здаються нам правильними, але є результатом лише людських зусиль, – у них прихована найбільша небезпека. Боже, вбережи нас від цього! Боже, вбережи мене від цього! Боже, вбережи нас усіх від народження на світ ще одного Ізмаїла! Тому що, брати й сестри, ви житимете, шкодуючи про це. Мова не йде про щось конкретне. Мені не відомі ваші плани й наміри, я просто знаю, що кожен, хто народить Ізмаїла, породить на світ горе.

Яке найбільше випробування дає нам Бог, кажучи одним словом? ОЧІКУВАТИ! Вірно! Коли Бог каже нам підніматися на гору, одразу починайте робити це! Але коли Бог говорить вам сидіти біля її підніжжя й чекати – ось тут і починаються труднощі!

Вірогідно, найбільш духовно зріла особистість у Біблії – це Мойсей. Але як він досяг духовної зрілості? Блукаючи пустелею 40 років. Чи хотіли б ви бути схожими на Мойсея? І ким він став у результаті блукань? Найбільш кроткою людиною на землі. Мойсей не відстоював свої права, він відступав назад і говорив: «Нехай хтось інший це зробить». Я почуваюся у безпеці, коли можу щиро сказати: «Ну що ж, нехай моя дитина дістанеться іншій». О, я почуваюся в такій безпеці! Але коли нервуюся, борюся й не бажаю нічого випускати зі своїх рук, я на шляху до біди.

Давайте повернемося до 22 глави Буття. Бог промовив до Авраама у 2 вірші:

…візьми свого сина, свого одинака, що його полюбив ти, Ісака, та й піди собі до краю Морія, і принеси там його в цілопалення на одній із тих гір, що про неї скажу тобі.

Гора Моріа знаходилася на відстані трьох днів дороги від тієї місцини, де мешкав Авраам. Зверніть увагу, що Авраам не просто слухався Бога – він слухався без зволікань. Це добре видно з його дій. Після того, як Авраам отримав це слово, наступного дня він піднявся рано вранці і зробив те, що йому сказали. Він не вилежувався до опівдня, сподіваючись – раптом Бог передумає. Наступного ранку він був уже на шляху до гори Моріа разом зі своїм сином. Вам відома ця історія. Вони піднялися на гору, і там Ісак запитав: «Батьку мій, ось вогонь і дрова, а де ж ягня?». Авраам відповів: «Бог вгледить ягня».

У 19 вірші 11 глави Послання до Євреїв сказано, що Авраам вірою був готовий принести в жертву свого сина Ісака:

Бо він розумів, що Бог має силу й воскресити з мертвих…

Якщо ви уважно прочитаєте 22 главу Буття, зрозумієте, чому в Посланні до Євреїв сказано саме так. Тому, що Авраам сказав людям, які їх супроводжували і яких вони залишили біля підніжжя гори: «МИ підемо туди, МИ поклонімося й МИ повернімося». Подяка Богові! Авраам справді вірив, що навіть якщо він встромить у сина ніж, вони обидва спустяться з гори живими. Він справді був готовий убити сина чуда, єдину надію обіцяного йому Богом спадку, віруючи, що Бог поверне його до життя.

І коли він над головою заніс ніж для удару, Бог звернувся до нього з небес. І Авраам побачив, що Бог справді приготував жертву – поблизу опинився баран, який заплутався в хащах рогами. Він і був принесений у жертву замість сина. А потім Янгол Господній звернувся до нього вдруге (15-17 вірші):

А Ангол Господній із неба озвався до Авраама по-друге, і сказав: «Клянуся Собою, – це слово Господнє, – тому, що вчинив ти цю річ, і не пожалів був сина свого, одинака свого, то благословляючи, Я поблагословлю тебе, і розмножуючи, розмножу потомство твоє, немов зорі на небі…

Дивно, чи не так? Ісак був даром Божим для Авраама й Сари. Вони ніколи б не мали його без чудесного Божого втручання. Він був народжений у результаті надприродного дива. І от саме цю дитину, яку Бог їм подарував, Він хотів забрати назад до Себе через жертовне цілопалення.

Одного разу мою свідомість полонив образ Авраама, який ішов на гору Моріа. Не буду заглиблюватися в те одкровення, оскільки в мене є про це окрема книга. Зазначу лише, що я намагався поставити себе на його місце і збагнути його роздуми й переживання  протягом тих трьох днів у дорозі: «Чому Бог хоче забрати Ісака? Хіба не Сам Бог дав нам його? Хіба він не той, хто був обіцяний? Хіба він – не ті єдині двері, крізь які ми зможемо увійти у нашу спадщину, що її нам дав Бог? Чи не втрачаємо ми все разом із ним? Хіба ми не слідуємо Божій волі? Хіба ми не покірні Господеві? Чому Він вимагає Ісака?».

Не знаю, чи думав він так, чи задавав сам собі такі питання. Але коли він дістався місця, де був готовий зробити те, що сказав Бог, то Господь звернувся до нього з такими словами: «Усе вірно: тепер Я знаю твоє серце. Віднині, Аврааме, я благословлю тебе так, як ніколи раніше. І розмножу твоє потомство». Хто був його потомством? Ісак. Чи бачите ви цей урок? Якби він утримував Ісака, то усе, що в нього було б, – це тільки Ісак. Коли ж він віддав Ісака, то отримав його назад помноженим на стільки разів, що не зміг би й злічити.

Мені довелося бачити цю істину в дії. Ось Бог дає нам щось дуже цінне, це – від Бога, воно унікальне й чудесне. Але одного разу Господь бажає сказати: «Я хочу це! Поверни Мені це! Убий це! Поклади це на жертовник!» І тоді ви або йтимете слідами Авраама, або втратите Боже благословення.

Мушу сказати, що я бачив багатьох служителів Господа, які роблять цю гірку помилку, тримаючись за Ісака, і все, що залишається в них, – це Ісак. Гадаю, що найбільшим випробуванням для будь-якого служителя Божого є випробування згоди покласти своє служіння на жертовник.

Озираючись назад, я бачу подібні випробування в моєму власному житті. Багато хто з вас знає, що я був глибоко задіяний у служінні звільнення, і завдяки цьому багато хто дізнався про мене. Я можу повторити слова Павла і сказати, що «боровся з дикими звірами» за істину звільнення. Я змагався фізично й духовно, я боровся у молитві й пості.

Але настав час, коли Бог з’єднав мене з трьома іншими братами, відомими в Америці біблійними вчителями. Сам Господь звів нас разом у стосунки взаємних посвячення й покори. У цьому була суверенна Божа робота з кожним із нас окремо і з усіма разом – ми не планували, не очікували й навіть не розуміли цього. Тому мушу сказати, що в цьому були ознаки Ісака, а не Ізмаїла.

Мені не хотілося широко рекламувати служіння звільнення, тому що це відлякувало від нас деяких людей. Але люди продовжували шукати звільнення, і воно відбувалося. Подобалося це комусь чи ні – це справді відбувалося.

Але я усвідомив, що моя посвята братам-служителям охоплює й моє служіння звільнення. Це означало підкоритися їм. І настав такий момент, коли я сказав моїм братам: «Браття, якщо ви гадаєте, що моє служіння звільнення не відповідає Святому Письму чи є неправильним і ви заперечуєте його, то я більше не буду його практикувати». І не думайте, що це мені нічого не коштувало. Це коштувало мені багато чого.

Однак сьогодні я славлю Бога за ті результати, що стали наслідком цього. Перш за все, мої брати ніколи не просили мене припинити практикуюче звільнення. Навпаки, вони підтримували й підкріплювали мене. Коли траплялися публічні напади не мене, вони стояли за мене, часто – навіть ціною своєї власної репутації.

Однак після всього цього зі служінням звільнення по всій країні відбулося дещо, чого б я ніколи не зміг домогтися своїми власними зусиллями. Коли я віддав Богові мого Ісака, Він примножив його. Сьогодні служіння звільнення посіло своє місце й розповсюдилося майже по всій Америці. Я можу бувати будь-де в США й проповідувати звільнення, і скрізь є кваліфіковані й посвячені Божі служителі, які роблять цю роботу. Фактично останнім часом мені самому нечасто доводиться служити в звільненні. Але, запевняю вас, всього цього не було якихось 10 років тому (ця книга була вперше опублікована у 1977 році – прим. ред.)! Озираючись тепер та той час, я дякую Богові, що був готовий віддати Йому мого Ісака і дозволити примножити його. Я впевнений, що якби я втримав мого Ісака, залишався б сьогодні тільки з моїм служінням, ізольований від Тіла Христового й від основних Божих цілей.

Давайте в Євангелії від Івана 12:24 прочитаємо слова Ісуса:

Поправді, поправді кажу вам: коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе.

Я завжди відносив ці слова до Христової смерті, й немає сумніву, що це вірно. Ісус був тим пшеничним зерном. Він погодився покласти Своє життя; Він упав у землю, був похоронений, і Його смерть, поховання й воскресіння принесли набагато більше плоду.

Але зовсім недавно я міркував над цими словами. Я побачив себе й моїх віруючих братів, ніби кожен із нас тримає в своїй руці маленьке зернятко, котре Бог туди помістив – наш дар, наше служіння, наш талант, тобто дещо дорогоцінне, бо подароване Богом.

Ви кажете: «Це моє. Я можу робити це. Я знаю, як виганяти бісів. Я можу молитися за хворих. Я отримав слово знання». Так приємно тримати це в своїй руці, відчувати його там і казати: «Це – моє». Але Бог говорить: «Якщо ви тримаєте його там, то в такому випадку це все, що у вас є… Лише одне маленьке зернятко». Ви можете написати на ньому своє ім’я чи прикріпити свою етикетку, можете доводити, що воно належить вам, – проте ви ніколи не отримаєте більшого.

У чому ж альтернатива? Розтиснути пальці! Відпустити зернятко й дозволити йому впасти! «Ви маєте на увазі, що я мушу дозволити моєму служінню піти? Відпустити мій талант? Не триматися мого дару?». Так, відпустити це! Дозволити цьому впасти на землю, бути похороненим, заховатися. Тоді вже не ви володітимете цим. Однак ось що я вам скажу: Бог потурбується про це зернятко. І Бог гарантував плід.

Я вірю, що є в житті деякий момент істини, через який ми мусимо пройти. Багато хто з нас зіткнеться з  цим вибором. Чи хочу я розкручувати себе? Чи хочу я зміцнювати власну репутацію? Чи хочу я організувати МОЄ служіння, МОЄ євангелізаційне служіння, МОЮ школу, МІЙ молодіжний центр, МІЙ центр звільнення? Чи зацікавлений я в тому, щоб це було моїм? Чи готовий я, як та справжня мати, поступитися тому, хто настійливо оскаржує моє право на володіння чимось, і віддати своє дитя зі словами: «Нехай це буде твоїм»? Чи дійсно я люблю це чи люблю себе? Це дуже глибоке питання.

Що би Бог не дав вам, я вірю, настане такий  час, коли Він попросить вас дозволити цьому піти, розтиснути пальці – дайте цьому впасти. Благословенний наш Бог! Я знаю, що це слово не пройде повз увагу декого з вас! Я відчуваю внутрішній відгук в Духові. Хвала Богові, ви раді рішенню дозволити цьому піти! Особисто я радий, що дозволив піти багато чому. Якби я продовжував нести все це на собі, то цей тягар притиснув би мене до землі.

«Якщо пшеничне зерно…»

Багато хто з проповідників надто зайнятий. Я теж зайнятий, але не надто. Чи знаєте ви, що бути надто зайнятим – це недуховно? Це може справляти враження на людей, але це недуховно. Бог робить із вас тільки одну людину, й ви ніколи не виконуватимете добре роботу двох людей, як би завзято ви не трудилися.

Я читав невелику статтю Джемі Бекінгема про його рішення відмовитися робити «термінове» заради того, щоб робити «важливе». Більшість проповідників настільки обтяжені виконанням термінового, що їм ніколи приділити увагу важливому. Одна з найбільш важливих молитов записана в Псалмі 89:12:

Навчи нас лічити отак наші дні, щоб ми набули серце мудре!

          «Навчи мене використовувати свій час». Ось одне з того, що мене найбільш вражає в Ісусові. Він ніколи не метушився. Він ніколи не поспішав. Він ніколи не був надто зайнятим. Фактично коли я роблю себе незамінним, необхідним, то це – прояв мого внутрішнього егоїзму. Більшість людей насправді бажають бути незамінними. Оскільки я торкнувся цього питання, то скажу вам, що мій найбільший тріумф – тоді, коли моя справа робиться без мене самого. Тоді я справді досяг успіху!

Я розповім вам невелику історію, що відбулася насправді. Вона є настільки особистою, що мені треба бути дуже обережним. Однак результат її діє в усьому моєму житті.

В червні 1971 року я поїхав у місто Сієтл (штат Вашингтон), щоб взяти участь у спілкуванні служителів. Там були присутні Дон Бешем, Боб Мамфорд, Чарльз Сімпсон, Ларрі Крістенсен, Девід Дю Плессі, Денніс Беннетт, Ерн Бакстер й багато інших відомих у країні вчителів п’ятидесятницько-харизматичного напрямку. Це спілкування тривало п’ять днів. Кожного ранку і майже кожного дня після обіду ми збиралися для дискусії. Це було доволі цікаво. Півтора дня ми провели, палко дискутуючи про бісів. Два дні витратили на обговорення водного хрещення. Якщо ви здолали два цих питання, ви вже досягли великого прогресу!

Але зібрати так багато проповідників у далекому північно-західному кутку США коштувало доволі дорого, й організатори зустрічі не мали достатньо грошей, аби оплатити всі витрати, що виникали. Тоді вони сказали: «Брати, ми не обіцяємо, але постараємося зібрати гроші, щоб оплатити ваші витрати». З цією метою вони організували відкриті служіння – кожного вечора у п’яти стратегічно розташованих для проповіді місцях в околицях Сієтлу і в ньому самому. Кожного вечора вони спрямовували на відкрите зібрання двох чи трьох вільних  проповідників. Будь-яке з цих місць було заповнене вщент, і так –  щовечора ще до початку служіння. І реакція людей була вражаючою.

Коли наша зустріч завершилася, я затримався в Сієтлі для того, щоб провести служіння в одній із церков «Асамблеї Божої» саме на вихідних. Таким чином я мав можливість почути відгуки місцевих служителів про ці служіння. Оскільки я раніше служив пастором церкви в Сієтлі, то був знайомий із багатьма з них, і знав, що вони, не соромлячись, поділяться зі мною своєю думкою. І всі вони засвідчили наступне: «Наскільки ми знаємо, ще нi одне служіння не мало такого впливу на все наше місто, як ці служіння». Однак комізм цієї ситуації з людської точки зору полягав у тому, що служіння не були організовані для того, щоб вплинути на Сієтл. Вони були організовані для збору грошей, необхідних на оплату витрат проповідників. Ось для чого насправді вони були організовані!

У понеділок вранці я на літаку вилетів із Сієтла в Атланту, щоб взяти участь у чергових служіннях. Відкинуте крісло в літаку, що летить, як дехто з вас переконався, – одне з найкращих місць для роздумів. Телефону там немає, ніхто не здатен вас потурбувати. Ви просто всідаєтеся зручніше у своєму кріслі й кудись летите.

Отож, сидячи так, я розмірковував і говорив сам собі: «Чи не дивно це? Служіння, не заплановані для того, щоб впливати, вплинули набагато більше, ніж служіння, організовані спеціально для цього». І в цей момент Господь нечутним голосом, але дуже ясно, спокійно й чітко почав до мене промовляти: «Скажи Мені, з ким у Мене було більше проблем – з Йоною чи жителями Ніневії?». Я подумав і сказав: «Господи, коли Ти зміг розвернути Йону, у тебе не було проблем із Ніневією». І Він промовив: «Коли Я виправив путь проповідників, у Мене не було проблем із людьми!». Я маю право розповісти цю історію, тому що і сам є проповідником. Господь не сказав: «Коли Я виправив інших проповідників…». Я розумів, що я теж – з їх числа.

Після цього я прибув у Атланту і там отримав іншу частину одкровення. В Атланті я проводив зібрання в одному з готелів. У перерві між вранішнім і вечірнім служіннями мені запропонували відпочити в одному з номерів цього готелю. Я приліг, і в той момент моя свідомість була не надто завантажена. Я виявив, що коли наша свідомість чиста, Богові легше заволодіти нашою увагою. І в мою свідомість прийшли слова – це було так само чітко, як коли б вони були надруковані на чистому аркуші паперу. Я запам’ятав їх і порядок, у якому вони до мене надійшли: «Від Хорафу у Сарепту; із Сарепти на Кармел; з Кармелу на Хорив, а з Хориву у багато життів». Я доволі добре знаю Біблію, щоб одразу взнати назви, пов’язані з життєвим шляхом Іллі й найбільш успішними етапами його служіння – від Хорафу до Сарепти, далі до гори Кармел і до гори Хорив. Я почав дуже ретельно аналізувати деталі тих подій, і було надто очевидним, що кульмінація публічного служіння Іллі відбулася на горі Кармел. Там він зібрав увесь Ізраїль, там він кинув виклик 850 лжепророкам, він викликав вогонь із неба й бачив, як всі люди Ізраїлю «попадали на обличчя свої й говорили: «Господь, – Він Бог, Господь, – Він Бог!» (3 Книга Царів 18:39). І якщо колись якась людина мала свій особистий тріумф, то це був Ілля на Кармелі.

Але потім Господь показав мені, що через пару днів Ілля вже тікав від Єзавелі, жінки й відьми, і прохав Бога забрати його життя. Наскільки коротким і мінливим виявився тріумф на горі Кармел! Тоді до мене прийшла така думка: якби у той момент Бог відповів на прохання Іллі й забрав його життя, то він мусив би померти, не маючи ніякого духовного наступника чи послідовника. Не було нікого, хто би міг продовжити й завершити його справу. Але коли Ілля був приведений на гору Хорив і опинився сам-на-сам із Богом, то дізнався, що в Господа зовсім інший план, аніж у нього.

Бог сказав: «Чого ти тут, Іллє?». Ілля відповів: «Я палаю горливістю (поревнував я) за Господа». І почав перераховувати свої досягнення. Господь говорить: «Я це знаю, Іллє, але навіщо ти тут?». І коли Ілля закінчив розповідати про своє, тоді Бог відкрив йому Свій намір, відкрив пророкові, що Він хотів доручити йому зробити: «Я хочу, щоб ти помазав трьох людей – Єлисея у пророки замість тебе; Хазаїла в царі над Сирією; Єгу у царі над Ізраїлем». Якщо ви прочитаєте наступні глави, виявите, що ці троє людей, імена котрих були названі під час діалогу між Богом й Іллєю на горі Хорив, завершили виконання всіх завдань, що їх дав Іллі Бог. Завершилося все, що він повинен був зробити. Він не міг зробити це сам. Але він під Божим керівництвом знайшов наступників і передав це в їхні руки.

Коли все це пройшло крізь мій розум, я усвідомив, що Бог звертається прямо до  мене. Він показав, що в мене є дві можливості. З одного боку, я можу робити свою власну справу, продовжувати вести своє власне служіння, використовуючи ту віру й ту силу, що їх Він дав мені, і наскільки я сам здатен це робити. При цьому я можу досягти певного особистого тріумфу. Але все на мені й скінчиться, і в моєму служінні не буде зростаючого плоду.

І є лише одна альтернатива цьому, що її показав мені Бог. Не переслідувати свої амбіції, не просувати своє власне служіння, не робити свою власну справу, але вкладати в життя інших людей. Дозволити їм отримати кредит довіри. Поступитися їм у тому, чого й не варто утримувати. Дозволити їм бути успішнішими за мене. І я сказав: «Благословенний Бог, я вірю, що вони будуть більш успішними». І я кажу це від усього серця.

У певному сенсі я завжди був успішною людиною. Я не вихваляюся цим, але, озираючись назад, можу сказати, що з дев’ятирічного віку я був лідером у школі, кращим учнем, найбільш молодим ученим в університеті тощо. В мене закладене очікування успіху. Але Бог мені показав, що є вищий стандарт успіху. Для цього треба дозволити цьому маленькому пшеничному зерну, що його ви тримаєте у вашій руці, упасти в землю й померти. І Бог потурбується про плоди.

Кажу вам, що, мабуть, я набагато вільніший за багатьох людей, тому що можу піти й довіритися Богові у тому, що Він діятиме далі. Я не переживаю, якщо більше не вижену жодного біса. Якщо Бог цього від мене не хоче, то я зацікавлений у цьому найменше. Скажу вам, що мої критики набагато більше занепокоєні бісами, ніж я. Якщо я більше не напишу жодної книги, якщо Бог так мене поведе, що я повинен буду зникнути з очей публіки, – я із цим спокійно погоджуся. Якщо я вже зробив мій внесок, котрий мав був зробити, то це чудово. Я навіть не знаю, чи великий мій внесок, – а я й не повинен цього знати. Але що маю, готовий віддати, готовий дозволити цьому впасти. І я дуже щасливий і справді вільний. Я знаю, що означає рухатися в свободі; я знаю, що означає сповідувати свободу, і краще, що може бути, – це бути вільним. І сьогодні з усією щирістю я можу сказати перед Богом: «Я вільний».

 

 

Відпустити

Одного разу мене зацікавило слово «таємниця» і все, що пов’язане з ним у Біблії. Наприклад, у 1 Посланні до Коринтян 2:7 Павло говорить:

…але ми говоримо Божу мудрість у таємниці, приховану…

Отож тут йдеться про таємну Божу премудрість, приховану від свідомості більшості людей. І в мене виникає глибоке бажання проникнути в цю таємницю, у приховану премудрість!

У Псалмі 50:8 Давид говорить:

Ото, полюбив єси правду в глибинах, і в таємних речах виявляєш премудрість мені.

В перекладі І.Хоменка зазначено:

Ти любиш правду в серці і в глибині душі мудрости мене навчаєш.

Зверніть увагу на фразу «мудрість у глибині душі». Вірогідно, саме на неї посилається Павло у 1 Посланні до Коринтян 2:7, кажучи про мудрість Божу потаємну – приховану в таємному місці.

Для мене в усьому цьому є дещо привабливе – таємне місце, приховане знання, таємна мудрість. Якщо ви бажаєте там опинитися, то для цього є одна умова. Якщо щось приховане, то воно знаходиться за межами нашого поля зору. Тому, якщо ми бажаємо перебувати у таємному місці і знайти цю приховану мудрість, ми мусимо бути готовими зникнути з поля зору. Ваш власний характер, ваша репутація, ваші заслуги – все ваше его повинно зникнути в тіні. Ми повинні відпустити їх – дозволити їм впасти в землю і померти.

Подумайте про життя Ісуса. Він провів близько 30 років, живучи досконалим сімейним життям, три з половиною роки – у відкритому служінні й майже 2000 років – у клопотанні. Чи готові ви до таких пропорцій? Бачите, люди, які керують світом для Бога, – це клопотальники. І про більшість із них взагалі ніхто не знає. Чи готові ви відкланятися й зійти зі сцени?

Яким була остання поява Ісуса на публіці, перед очами всього світу? Розтерзаний і помираючий на хресті, як відданий на ганебну страту злочинець. Як Він знову з’явився на землі живих? У служінні Його учнів. Він упав у землю, помер і сотворив плід. Чи готові ви до цього? Чи готовий я до цього? Чи ви сьогодні вхопилися за свого Ісака? «Боже, Ти мені його дав, – кажете ви, – він мій». Бог говорить: «Віддай його назад. Поклади на жертовник. Візьми ніж». Бог говорить: «Якщо ти віддаси Мені його так, як Я цього забажаю, коли Я захочу, як Мені буде завгодно, то Я благословлю його й умножу його набагато більше, ніж ти здатен зрозуміти й порахувати».

Багато років тому я сказав Господеві, що не хотів би просто читати релігійні лекції заради самих лекцій, але коли я щось проповідую, хотів би давати людям можливість діяти в істині, що відкрилася їм. І я б хотів дати таку можливість і вам. Я не люблю тиснути на людей, але вважаю, що серед вас не повинно лишитися нікого, хто продовжує триматися за свого Ісака: «Боже, це моє. Я збудував це. Я заснував і ствердив це». Можливо, ваш Ісак – це справді дитина, за яку ви тримаєтеся. Бог говорить: «Чи міг би ти відійти й надати його Мені?». Можливо, це певний дар, служіння чи якась особлива ситуація у вашому житті. Якщо Бог справді промовляє до вашого серця, я б хотів надати вам можливість принести вашого Ісака і покласти його на жертовник.

Схиляючись у молитві без будь-якого тиску, якщо Бог промовляє до вашого серця, схиліться на коліна й віддайте Богові вашого Ісака!

Боже, я молюся за тих, хто нещасний, роздратований, перебуває в напрузі, тому що відстоює свою власну волю, свої власні права на щось, що  дав Ти. Можливо, це служіння чи якийсь дар, можливо, життєва ситуація чи якась людина. Господи, я просто прошу, щоб Ти Своїм Святим Духом дав цим людям благодать, аби вони змогли розтиснути руки, принести цього Ісака, передати його Тобі й покластися на Тебе у тому, що Ти потурбуєшся про всі наслідки цієї посвяти. В ім’я Ісуса!

Амінь.