Тема мого попереднього листа була: «Дари Святого Духа».

Між дарами і плодом існує суттєва відмінність, котру можна побачити при порівнянні різдвяної ялинки і яблуні. Ялинка прикрашена іграшками, кожна з яких була кимось почеплена. Так і людина, що отримує якийсь дар, не прикладає до цього жодних зусиль.

З іншого боку, для того, щоб виростити яблуню, потрібно прикласти немало часу і старанності. А до того, як на ній з’являться плоди, повинно пройти кілька періодів дозрівання, на котрі іде декілька років. Спочатку ви садите в землю яблуневу насінинку. Потім вона пускає корінчик і пагони. Потім, на протязі кількох років, пагін виростає в повноцінне дерево, здатне плодоносити. Після цього, в певний час, на дереві з’являється цвіт, котрий потім опадає, а на його місці починає розвиватися плід. Але коли ви хочете, щоб дерево виросло по-справжньому міцним, тоді на протязі перших кількох років ви повинні будете обривати пелюстки під час цвітіння або плоди до того, як вони встигнуть дозріти. Це робиться для того, щоб дерево змогло розвинути міцну кореневу систему, здатну живити велике дерево (по закону Мойсея, це робилося на протязі щонайменше чотирьох років. Лев. 19:23-25.) у певні періоди свого розвитку яблуня особливо тендітна й чутлива. Наприклад, сильний вітер може вирвати з коренем молодий саджанець, або раптові морози можуть загубити цвіт або плоди. На протязі всього цього процесу насіння і плід невідривно пов’язані один з одним. Плід виростає з насіння, але, з іншого боку, для того, щоб отримати насіння, потрібен плід. На самому початку Бог створив: «… дерево, що приносить плід, що насіння його в нім за родом його» Бут. 1:12.

Тут ми бачимо важливий духовний принцип: християни, котрі не вирощують в своїх життях духовний плід, не мають насіння, котре вони могли б посадити в життя інших людей.

Для опису духовних дарів Новий Заповіт використовує граматичну форму множини. В 1 Кор. 12:8-10 перераховано дев’ять видів дарів. З іншого боку, говорячи про плід Духа, використовується форма однини. В посланні до Галатів 5:22-23 перераховано дев’ять видів духовного плоду: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, добрість, вірність, тихість, здержливість. Першою в цьому списку стоїть любов, котра є найголовнішою формою духовного плоду. Усі подальші якості можна описати як різновиди прояву любові:

радість — радісна любов;

мир — спокійна любов;

довготерпіння — любов, що переносить;

лагідність — любов, що готова служити іншим;

добрість — любов, що шукає кращого для інших;

вірність — любов, що виконує свої обіцянки;

тихість — любов у служінні ранам інших людей;

здержливість — любов, що проявляється в стриманості.

Ще плід Духа можна описати як різні риси характеру Ісуса, що проявляються через тих, у кому він перебуває. Коли всі види плоду досягають повної зрілості, це виглядає так, начебто Сам Ісус через Свій Святий Дух втілився в Своєму учневі.

Сім ступенів духовного зростання

У 2 Петра 1:5-7 апостол перераховує сім послідовних ступенів розвитку зрілого християнського характеру: «Тому докладіть до цього всю пильність і покажіть у вашій вірі чесноту, а в чесноті — пізнання, а в пізнанні — стримання, а в стриманні — терпеливість, а терпеливості — благочестя, а в благочесті — братерство, а в братерстві — любов.»

Петро розпочинає цей уривок словами попередження, звертаючи нашу увагу на те, що для успішного проходження через цей процес ми повинні докладати пильності (рос. старания). В іншому місці Павло виражає цю думку іншими словами: «Трудящому хліборобові належиться першому покуштувати з плоду» 2 Тим. 2:6. Без праці і старанності ми просто не зможемо досягнути успіху в розвиткові християнського характеру.

Процес, який описаний апостолом Петром, можна порівняти з тим, як яблуневе насіння розвивається в стигле яблуко. Насіння — це Слово Боже, яке посаджене в наших серцях. Від нього походить віра, що є незамінним стартовим майданчиком, з якого беруть свій початок сім висхідних ступенів духовного зростання.

Першою в цьому списку іде чеснота. Слово, яке перекладене тут українською мовою, як «чеснота», в давньогрецькій мові має значення «перевага» і могло стосуватися будь-якого роду діяльності: ліплення керамічних виробів, водіння човна або гри на флейті. У тому я думаю, що ми не повинні обмежувати розуміння цього слова просто моральною перевагою. Воно охоплює всі сфери життя: учитель, який став християнином, мусить стати найкращим учителем; медсестра повинна стати найкращою медсестрою; бізнесмен повинен мати успіх в сфері своєї діяльності. В християнському житті немає місця для неохайності та ленощів. Дуже рідко буває так (якщо взагалі колись буває), що людина, яка зазнає невдачі у світській діяльності, досягає успіху в духовному покликанні. Ненадійний в малому (мирському ) буде ненадійним і в великому (духовному) (Лук. 16:10)

Другим ступенем духовного зростання є пізнання, або знання. Існує багато різних видів знання. Знання, яке міститься в Писаннях — це не просто абстрактна теорія, воно абсолютно практичне, це знання, що діє. Саме цим Біблія приголомшила мене найбільше, коли я вперше звернувся до Бога, бувши в той час світоглядним філософом. Кращою ілюстрацією до цього є учення самого Ісуса. Те, про що він навчав, з великою натяжкою можна назвати «теологією». Він не висовував жодних заплутаних, абстрактних теорій. Його учення було засноване на таких зрозумілих і практичних речах, як: сівба насіння, ловіння риби, турбота про овець. Але найнеобхідніший вид знання для християн — це знання Божої волі, яка відкривається через Писання. І це теж дуже практично, бо потребує постійного і систематичного вивчення всієї Біблії. «Усе Писання Богом надхнене, і корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності, щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла готова.» 2 Тим. 3:16-17. Я був шокований, коли дізнався, як багато людей, котрі вважають себе серйозними християнами, жодного разу не прочитали всю Біблію. Такі люди самі обмежують своє духовне зростання.

За пізнанням іде стримання, яке можна ще назвати здоровим глуздом. На цій стадії християнин повинен показати себе істинним учнем, тобто людиною, яка знаходиться на вихованні у Господа, а не просто членом Церкви. Таке виховання повинно торкнутися всіх інших сфер нашої особистості: емоцій, стосунків, бажань, думок. Воно мусить керувати не лише нашими вчинками, але й нашим реакціями. До того часу, поки в нас не виросте такий вид стримання, ми не зможемо піднятися на наступний ступінь — терпеливість, яка дає нам здатність переборювати різні випробування, що обов’язково відкривають наші слабкості, незмінні сфери нашої особистості. Однією з найголовніших причин того, чому деякі християни загальмувалися в своєму духовному розвиткові на якійсь стадії є те, що вони ніколи не дозволили в собі вирости стриманню і терпеливості. Або, повертаючись до прикладу з яблунею, їхній цвіт був обірваний вітром випробувань, або їхні недостиглі плоди загинули від морозу відчуження.

Три останніх ступені

На трьох заключних стадіях розвитку відкривається краса справжнього християнського характеру. Благочестя — визначальна риса тих, у чиєму житті Бог займає чільне місце. Такі люди стали посудинами Божої присутності. І де б вони не були, атмосфера навколо них завжди насичена якимись ледь відчутними, але унікальними пахощами. Оточуючі починають усвідомлювати існування одвічних цінностей, хоча їм, можливо, навіть не проповідували.

Відомий Британський євангеліст Сміт Вілгсворт якось розповів історію, котра яскраво ілюструє те, який вплив може мати благочестива присутність навіть не в релігійних обставинах. Після короткої особистої молитви Сміт сів на своє місце в залізничному вагоні. Не промовивши жодного слова, Сміт почув, як чоловік, що сидів навпроти, зовсім незнайомий, сказав: «Ваша присутність викриває мій гріх». Після цього Сміт привів цього чоловіка до Господа.

Дві останні стадії розвитку відображають два різних види любові. Перша — братерство — описує те, як ті, хто вірить в Ісуса Христа, повинні відноситись до своїх братів і сестер по вірі. Коли я вперше почав розмірковувати над цими сімома ступенями духовного зростання, мене здивувало те, що братерство, любов, котру віруючі повинні мати один до одного, стоїть в цьому списку на останньому місці. І тоді я зрозумів, що Біблія дуже реалістична. Вона не підносить нам сентиментальну, релігійну картину того, які взаємовідносини повинні бути в Тілі Христовому.

Дозвольте мені зараз сказати дещо, що може шокувати вас, але це ґрунтується більше ніж на п’ятдесяти роках тісного співробітництва з християнами найрізноманітніших напрямків: християнам важно любити одне одного. Це підтверджується двохтисячолітньою історією християнства. Жодне століття не пройшло без суперечок, і навіть відкритої ворожнечі між напрямками християнства, що суперничали, кожен з яких проголошував себе «істинною Церквою». Те, що людина розкаялася в гріхах, отримала спасіння, не означає, що її характер при цьому автоматично змінився. Безумовно, процес змін розпочався, але можуть знадобитися роки для того, щоб усі сфери людського характеру були змінені докорінно.

У пошуках гладеньких камінців для своєї пращі Давид спустився в долину — місце покори. Там, в потоці, він знайшов такі камінці, яких шукав. (1 Цар. 17:40) Що зробило ці камінці гладенькими? Два види тиску: по-перше, безперервна течія води і, по-друге, постійне тертя одне об одного. Це ілюстрація того, як формується християнський характер: по-перше, «…очистивши водяним кужелем у слові» Єф. 5:26; по-друге, через тертя камінців одне об одного в особистих стосунках, при яких постійно зточуються всі гострі кути. Я вірю, що, коли Ісус шукає «живе каміння» для Своєї пращі, Він також спускається в долину — місце покори. Там Він вибирає каміння, відшліфоване дією Слова Божого і тиском постійних взаємовідносин. Щира любов до наших братів і сестер у Христі не просто за те, хто вони, а за те, яке значення вони мають для Ісуса, котрий пролив за кожного з них Свою Кров — це ознака справжньої духовної зрілості.

Останній ступінь розвитку, який завершує процес дозрівання плоду в християнському характері — любов агапе. Це вже не просто наше відношення до братів і сестер по вірі. Це любов, якою Бог любить невдячних і грішних. Це любов, яка дає нам сили виконувати Ісусові слова «благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує» Матв. 5:44. Це любов, яку Христос проявив на хресті, молячись за тих, хто розіп’яв Його: «Отче, відпусти їм, — бо не знають, що чинять вони!» Лук. 23:34. Ця ж любов була в Степанові, коли він молився за тих, хто побивав його камінням: «Не залічи їм, Господи, цього гріха!» Дії 7:60. Це любов, яка перетворила гонителя Савла в слугу Христового Павла, котрий «… для всіх я був усе, щоб спасти бодай деяких» 1 Кор. 9:22.

Що стосується мене, то роздуми про біблійну картину зрілого плоду Духа Святого приносять в моє серце покору і піднесення. Покору, бо мені ще багато чого треба досягти. І піднесення, бо я спробував щось, що незрівнянно перевершує все, що може запропонувати цей світ.

У моєму серці відлунюються слова Павла: «…я себе не вважаю, що я досягнув. Та тільки, забуваючи те, що позаду, і спішачи до того, що попереду, я женусь до мети за нагородою високого поклику Божого в Христі Ісусі.» Фил. 3:13-14

З любов’ю в служінні, Дерек Принс.